Історія школи-інтернату № 7
Повоєнні 50-і роки були для держави важкими. З фронту повернулось понад 18 млн. інвалідів Великої Вітчизняної війни. Пережите воєнне лихоліття і поранення вкорочували їм життя, а діти залишались без батьківської опіки. Матері працювали дуже важко і за мізерну платню. Тому, щоб ліквідувати дитячу недоглядність, уряд приймає Постанову про будівництво дитячих будинків та шкіл-інтернатів. Важкою була ситуація з навчальними закладами і в м. Миколаєві.
В 1959 році Миколаївський міськвиконком прийняв рішення про відведення ділянки землі площею 
Тоді цей район був одним з віддалених куточків нашого міста. Передбачалось, що школа буде знаходитись подалі від гомінких міських вулиць. Це місце в той час було просто курортне: змішаний ліс, чисте повітря, недалеко берег ріки Південний Буг. Вулиці, які прилягали до цієї ділянки землі, називались Курортна, Парникова, Дачна.
І закипіла робота на будівельному майданчику. Першим директором ще не збудованої школи-інтернату № 7 був призначений фронтовик Михайло Миколайович Ващенко. Він взяв на свої плечі цю нелегку ношу і до останньої хвилини свого життя залишився вірним своєму вибору: постійно облаштовував школу, піклувався про дітей. У вересні 1961 року розпочали навчальний рік в новій школі-інтернаті № 7. Школа була розрахована на 540 посадочних місць. Поступово цей район забудовувався. Поруч зі школою був житловий масив, який називали Залізничним Селищем. Маленькі будиночки тулились один до одного, перекошені кватирки, незграбні паркани, збудовані нашвидкоруч з старих дощок, вузенькі вулички та провулки – все це наводило на сумні роздуми. В багатьох таких будинках жили наші учні: діти з багатодітних сімей, сироти і напівсироти, діти матерів-одиночок.
Ситуація в Лісках на той час в кримінальному відношенні була дуже несприятливою. М.М.Ващенко жив при школі. В ночі він брав мисливську рушницю і разом зі сторожем обходив подвір’я та усі господарські приміщення. Були випадки, коли приходилось виряджати непрошених гостей. Йому погрожували, але він не злякався.
Добратися на той час в школу можна було тільки пішки. Автобус маршруту № 2 ходив в час перевезення робітників ЧСЗ і втиснутися в нього було практично неможливо. Так продовжувалось до тих пір, поки в Ліски не почав ходити тролейбус.
Щоб покращити харчування учнів, вирішили завести підсобне господарство.
Облвиконком виділив школі-інтернату майже
На польові роботи виїжджали працівники інтернату, дині та помідори були на столі в шкільній їдальні до глибокої осені.
Співробітники школи ці продукти могли купити за державними роздрібними цінами. Було вдосталь у школі і соняшникової олії.
Пшеницю продавали і на виручені гроші купляли сільськогосподарські машини, а для учнів – канцелярські товари, різну наочність для класів і кабінетів. На території школи був також обладнаний свинарник, тут годували 70-80 голів свиней. І ця справа давала неабиякий прибуток.
У маленькій конюшні, де знаходились коні, завжди юрмились хлопці. Інколи конюх дозволяв їм погодувати тварин, а якщо кому із хлопців дозволяли осідлати коня, то ця подія була для дітей святом. Особливо веселилися діти взимку, коли багато снігу, їх катали на великих санках, запряжених парою коней.
Протягом багатьох років, аж до 1988р. школа мала прибутки від підсобного господарства, але, як говорять в народі, "ломать не строить” і третій директор все це спустошив, хоч він всього директорував чотири роки. А як було б добре, щоб нині школа мала таке підсобне господарство. Кажуть, що це зайві турботи. Вірно, не кожен директор відважиться взяти на свої плечі такий тягар. Велика увага приділялась благоустрою школи. Тут посадили багато дерев, квітів, фруктовий сад; упорядкували майданчики для занять фізкультурою. Все це допомогли облаштувати шефи-чорноморці (цех №18, начальник цеху Чугілко Б.С.)
В 1969р. школа була перетворена в спеціалізований санаторний навчальний заклад для дітей, хворих на ревматизм. З’явились нові проблеми. Потрібно було облаштовувати лікувальні кабінети, приміщення для оздоровчої гімнастики (ЛФК), побудувати баню, пральню, а, найважливіше – з’єднати навчальний корпус, гуртожиток і їдальню. Закипіла робота, об’єкт давався нелегко. І знову директор М.М.Ващенко покликав на допомогу вчителів, вихователів, технічних і медичних працівників, батьків і дітей. В ті дні багато допомагали обласний і міський відділи освіти, шефи-суднобудівники (ЧСЗ).
Але будівництво не заслоняло головні питання: навчання, виховання та лікування дітей. Вони завжди стояли на першому плані.
З 1969р. працює в школі вчителька Валентина Михайлівна Закроєва. Вона згадує: "Михаил Николаевич всегда говорил нам, что мы в своем классе выступаем и в роли матери, и в роли директора. Он всегда предостерегал нас от того, чтобы мы не перекладывали на чьи-то плечи то, что положено делать нам, а свои плечи он всегда подставлял под самые трудные дела. В самых сложных ситуациях, не жалея себя. Его преданность делу всегда служила нам для подражания”.
Михайло Михайлович Ващенко народився 10.10.1915р. в с.Богоявленське (нині Жовтневе) на Миколаївщині. У навчанні і житті був наполегливим і старанним. Успішно закінчив школу №2 м.Миколаєва і поступив до Ворошиловградського педагогічного інституту на історичний факультет. В 1937р. він отримав диплом і був направлений в школу №10 м.Ворошиловграда, через рік він уже обіймає посаду завуча, а у 1939р. був призначений директором цієї школи. Потім була служба в армії, участь у фінській війні, навчання у військовому училищі та важкі роки Великої Вітчизняної Війни. Після війни повернувся в рідний Миколаїв. Працював в облвиконкомі, з 1957 по 1960 був заступником начальника облвно, директором школи № 37, а пізніше директором школи №7. 01.02.1961р. був переведений на посаду директора школи-інтернату №7. За багаторічну сумлінну працю він був нагороджений медаллю Макаренка. 25.05.1976р. перестало битись серце першого директора школи-інтернату №7. Але його пам’ятають ветерани-педагоги, випускники.
З ініціативи М.М.Ващенка в 1962р. в школі-інтернаті створюється клас-музей, матеріали для якого збирають учні під керівництвом вихователя М.Ф.Шенкевича (з 1968р. інспектора облвно). В 1987 році розпочалась робота над створенням експозиції музею „Мир і людина”.
Сьогодні музей "Мир і людина” єдиний в системі освіти Миколаївської області, удостоєний такого високого почесного звання „народний”, в його 8 залах площею 230 кв.м. розміщені унікальні історичні реліквії. Шкільний музей нині це осередок науково-освітньої і виховної роботи. В його фондах більше 2 тис. оригінальних експонатів. З експозицією музею познайомились більше 40 тис. гостей. Для них було проведено понад 2300 екскурсій. Свої враження про музей вони залишили в Книзі почесних гостей.
Найпершими педагогами школи-інтернату №7 разом з директором М.М.Ващенком в 1961-1966 роках були вчителі і вихователі Котовська Я.О., Шенкевич М.Ф., Березовська Є.Т., Россинець А.М., Лазар Г.І, Ніколенко В.О., Закроєва В.М. та ін.
01.09.1963р. прийшов працювати в нашу школу В.П.Законов і був призначений заступником директора з навчально-виховної роботи. На цій посаді він працював до 15.11.1975 року, а з 16.11.1975 р. став директором, замінивши на цьому посту М.М.Ващенка, який захворів.
Любов до педагогічної справи прищепив Віктору батько Платон Степанович, сільський вчитель. Педагогічну освіту Віктор Платонович Законов здобував в Канашинському учительському інституті та Петропавловськ - Камчатському педінституті на факультеті математики.
Талант і доброту свого серця він віддав учням школи-інтернату № 7, постійно турбуючись про їх навчання, лікування та оздоровлення. Під його керівництвом зберігались і примножувались усі гарні традиції школи, успішно розвивалось підсобне господарство. В.П.Законова цінували і поважали колеги – педагоги, його пам’ятають випускники, яким він вручав атестати зрілості.
Ми всі знаємо, як важливо оздоровити дітей під час літніх канікул. Школа-інтернат № 7 має гарну базу відпочинку у с.Рибаківка. В далекому 1966- 1967 роках наші діти відпочивали в піонерському таборі ім.Шмідта в Очакові. Умови відпочинку були туристичні: проживали в наметах, харчувались на "польовій кухні”.
У 1968 році було укладено договір, згідно якого меблева фабрика міста Сиктивкара спорудила 20 фанерних будиночків, де відпочивали у травні-червні діти мебльовиків з Комі АРСР, а в липні-серпні – учні школи-інтернату №7.
Через три роки тут були побудовані гарні капітальні цегляні будиночки, де щорічно відпочивають 200 дітей. Багато у цій справі доклали М.М.Ващенко, В.П.Законов, А.А.Кравченко, заступник директора з АГЧ.
З усього вище викладеного можна зробити висновок, що в санаторній школі-інтернаті №7 була створена міцна матеріально-технічна база для навчання, виховання, лікування та оздоровлення учнів. І заслуга в цьому, безумовно, першого директора М.М.Ващенка, другого директора В.П.Законова, учителів, вихователів, медичних працівників, батьків і учнів, шефів-чорноморців.
З 1969 року школа-інтернат №7 отримала новий статус. Вона стала санаторною, де навчалися, виховувалися і лікувалися діти, хворі на ревматизм.
1 вересня 1974 р. санаторна школа-інтернат №7 стала середньою – відбувся набір учнів у 9-10 кл. Працювати в школі було нелегко. Приживалися тільки ті педагоги, які мали справжній учительський талант, любов до дітей і велике бажання виховувати їх справжніми людьми. Шліфувався і ріс їх професіоналізм.
В 1979р. школа стала називатись санаторною для дітей з захворюваннями серцево-судинної системи. В 1970-х – 1980-х роках в школі-інтернаті № 7 працювали ( а дехто і працює і до цього часу ) справжні майстри педагогічної справи: Ірина Федорівна Нечипоренко, Наталія Федорівна Кривошей, Галина Петрівна Драчевська, Клавдія Ісаківна Чарікова, Аркадій Львович Школьницький, Микола Матвійович Малютин, Надія Володимирівна Руденко, Тетяна Олександрівна Осетинова, Емма Петрівна Сидорова, Зоя Григорівна Гулевата, Діна Олексіївна Непомняща та інші.
Всі педагоги школи в творчому пошуку. Як відомо всім нам, учені в галузі педагогіки формують і обґрунтовують свої ідеї, свої принципи та переконання, шукають тих, хто б їм повірив і пішов за ними. Учителі, визначаючи раціональне зерно в багатьох ідеях, принципах, переконаннях, будують свою роботу, обґрунтовуючи свою методику, яка дає позитивні результати у навчанні і вихованні дітей.
В 1991р. санаторна школа-інтернат №7 була переведена в обласне підпорядкування і стала називатись: Миколаївська обласна санаторна школа-інтернат №7 для дітей з захворюваннями серцево-судинної системи. 
На 2004 рік матеріальна база школи: навчальний корпус на 540 місць, учбових кабінетів – 21, учбових майстерень – 2, побутові кімнати – 17, музей, гардероб, спортзал, тренажерний зал, два зали ЛФК, актова зала на 200 місць, гуртожиток на 200 місць, їдальня на 200 місць, пральня, газова котельня, бойлерна, душова.
Є у школі господарчі будівлі, склади, гаражі, автобус ЛАЗ-647, два легкові автомобілі "Москвич”, вантажний автомобіль ГАЗ-52.
У розпорядженні медичної служби школи є медичний пункт, куди звертаються усі хворі, ізолятор на 15 ліжок, процедурний кабінет, лабораторія, фізіотерапевтичний кабінет, оснащений такими апаратами: аерозольний інгалятор, УВЧ, Тубус-кварц та ін.; кабінет масажу, кисневого коктейлю, ординаторська, кабінет зубного лікаря та функціональної діагностики.
Школа режимна: забезпечує дітям 5-разове харчування; для дітей 1-3 кл. – післяобідній сон (з 14.00 до 15.30).
Оздоровлення дітей проводиться в профільному дитячому санаторії "Південний”, в санаторіях Криму, на базі відпочинку в с. Рибаківка "Орлятко”.
З 1992 по 01.09.2004 року педагогічний колектив очолював директор Анатолій Олексійович Корольов.
Заслужений працівник освіти України. Його педагогічна стежка розпочалась 1 вересня 1962р. в одній із шкіл Кузбасу вчителем географії.
А 01.09.1963р. А.О. Корольова було призначено директором школи. І ось уже протягом 42 років – він директор; 12 останніх років – у школі-інтернаті №7.
За багаторічну сумлінну працю він був нагороджений грамотами Міністерства освіти і науки України,
знаком "Відмінник народної освіти України”, в 1995р. удостоєний почесного звання "Заслужений працівник освіти України”.
З 2004-2011 - педагогічний колектив очолювала Кривошей Наталія Федорівна - учитель вищої категорії, учитель-методист, має почесне звання "Заслужений учитель України".
З 2011р педагогічний колектив очолює Макарова Галина Олександрівна
